Офіційний портал
Запорізької міської влади

69105, м. Запорiжжя, пр. Соборний 206


ІІІ. Історія Запорізького краю кінець ХVIII – початок ХХ ст.

1. Колонізація та заселення Запорізького краю наприкінці XVIII ст.

Адміністративно-територіальний устрій Запорізького краю

наприкінці ХVIII – на початку ХІХ століття

Напередодні скасування Запорозької Січі землі Запорізького краю входили до складу Запорозьких Вольностей і Кримського ханства, адже за миром у Кучук-Кайнарджі (1774 р.) кордон проходив річками Конкою та Бердою. Після зруйнування Січі землі запорозьких козаків були розподілені між Новоросійською та Азовською губерніями. Значна частина земель Запорозького краю увійшла до утвореної у лютому 1775 р. Азовської губернії .

Спочатку уряд боявся докорінно змінювати адміністративний устрій. Колишні запорозькі паланки отримали назву повітів, очолювали їх російські офіцери. Землі Запорозького краю увійшли до:

  • Консьководського повіту – від р. Московки і до гирла Конки.
  • Кальміуського – від р. Кальміуса до Петровської фортеці (нині Бердянськ).
  • Самарського – від р. Московки до р. Вовчої.
  • Значна частина до приєднання у 1783 р. Криму до Росії була у складі Кримського ханства.

У 1778 р. Консьководський повіт перетворений на Олександрівський, до нього увійшли Олександрівська фортеця та землі Великого Лугу. Землі по р. Вовчий і Берді увійшли до Павловського та Марієнпольського повітів. У 1783р. відбулась нова адміністративна реформа – на край було поширено загальноросійський адміністративний устрій. Це було спрямоване на ліквідацію регіональних відмінностей.

У 1775. згідно з положенням про губернії, було створене Катеринославське намісництво з 15 повітів (намісник Г. Потьомкін). Землі Запорозького краю увійшли до Новомосковського, Маріупольського та Катеринославського повітів. З приєднанням до Російської імперії Криму була створена Таврійська область. У лютому 1784р. на материковій частині ханства створено 3 повіти – частина земель нашого краю увійшла до новоствореного Мелітопольського повіту.

У 1797р. замість старих адміністративних утворень на півдні України створена Новоросійська губернія. Землі краю розподілені між Маріупольським, Павлоградським, Катеринославським і Перекопським повітами. У 1801 замість Новоросійської губернії створені Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії. У складі Катеринославської губернії створено Олександрівський повіт.

Колонізація та заселення земель Запорізького краю (кінець XVIII – початок ХІХ ст.)

В основу поміщицької колонізації Запорозького краю було покладено “План роздачі земель у Новоросійській губернії” затверджений 22 березня 1764 року. Землю могли отримати “всякого звания люди”. План мав такі головні принципи:

  • бажаєш землю – отримуєш у тимчасове користування;
  • заселяєш землю – отримуєш її у власність, якщо не заселяєш вона відбирається державою і передається іншому;
  • користуєшся землею поки несеш військову службу ( це стосувалося військових поселенців).

Після зруйнування Січі настав найбільш сприятливий час для реалізації “Плану роздачі земель...”. Офіцери, чиновництво, дворянство, колишня українська та запорозька старшина почали отримувати землі. На середину 80-х років XVIII ст. найкращі землі краю були роздані. Значну частину отримали саме поміщики – у 1805 р. вони володіли третиною усіх земель краю.

Для швидкого заселення земель південного краю уряд звернув увагу на можливість залучення іноземних переселенців. Одночасно завдяки цьому Росія бажала показати себе захисником усіх слов'янських народів, до краю переселялись серби, болгари. Росія стала також на захист православних греків та вірмен, які жили у Криму, разом з тим переселяючи їх Російська імперія послаблювали Кримське ханство. Переселялися також українці з Правобережної України.

З Прусії переселялися меноніти (представники протестантської секти, що виникла у Європі у XVI ст.), через утиски прусського уряду, що почав вимагати від менонітів військової служби (це суперечило їх релігійним переконанням). У травні 1787р. вони опинилися на Півдні, на 1790 рік меноніти заснували перші 8 колоній. Перші роки для колоністів були важкими: уряд не компенсував збитків під час переселення, не були виконані усі обіцянки. Ситуація стабілізувалася лише з прибуттям другої групи переселенців у 1793 р. (118 сімей), що прибули з своєю худобою, реманентом.

Виникнення міста Олександрівська

Наприкінці XVIII ст. з'являється м. Олександрівськ. Його поява пов'язана з будівництвом Нової Дніпровської укріпленої лінії, до якої увійшла і Олександрівська фортеця. Олександрівська фортеця була закладена влітку 1770 р. трохи вище р. Мокрої Московки (в районі сучасної обласної комендатури). Одначе восени Мокра Московка затопила фортецю; у травні 1771 р. була закладена нова Олександрівська фортеця (в районі сучасного трампарку), а стара перетворена на передмістя. Саме з цього передмістя розпочинається історія міста. У 1778 р. Олександрівськ став повітовим містом. Через 5 років місто було позбавлено статусу повітового центру, але у 1806 році його було повернуто .

З перших років уряд намагався перетворити Олександрівськ не лише у адміністративний, а і у економічний центр регіону. Сюди було перенесено митниці та карантин з Білозерки, що сприяло розвитку міста. У 1781р. у місті 7 купців, 329 міщан. Тут щорічно відбувалося 4 ярмарки. Олександрівськ став значним транспортним центром (через нього йшли товари для будівництва Херсона та флоту).

Втративши статус повітового міста Олександрівськ почав занепадати. Не справдились надії та плани нового намісника П. Зубова по перетворенню міста у центр торгівлі південного регіону. У 1797р. скасовані фортеці Дніпровської лінії. Існування Олександрівська як міста опинилось під сумнівом. Але вже 1806р. створюється Олександрівський повіт, Олександрівськ стає повітовим містом.

2. Населення Запорізького краю наприкінці XVIII – ХІХ ст.

Населення Запорізького краю наприкінці XVIII першій половині ХІХ ст.

Селянство Запорізького краю

Наприкінці ХVIII – у першій половині ХІХ ст. у регіоні переважало вільне, незакріпачене населення – приблизно 80%. Українців серед населення 70%. Більшість складало селянство, яке складалося з: державних селян, військових поселенців, поміщицьких підданих і селян, колоністів і т. д. Державні селяни формувались з державних селян вихідців з Чернігівської, Полтавської губерній, вихідців з Правобережної України, білоруських і російських губерній. З 1775 р. державні селяни сплачували поземельний податок, з 1782 – подушне; виконували земську повинність. Більш широкими пільгами користувалися старообрядці Мелітопольського повіту (В., М. Знам'янка, Водяне, Дніпровка).

Зі створенням Катеринославського та Чорноморського козацтва уряд перевів частину державних селян до стану військових козацьких поселенців. У слободах зберігався традиційний козацький устрій.

Найбільшу групу залежного населення складали поміщицькі піддані. Не маючи можливості заселити отримані землі кріпаками поміщики запрошували вільних переселенців: колишніх запорожців, переселенців з П. України і т. д. Окрему групу складали колоністи, що прирівнювалися до державних селян. У 1779 р. у краї поселяють відставних солдат: спочатку на Дніпровській лінії. Звільнялися від податків, наділялися землею. У 1782 1810 душ. Переселялися сюди і каторжани.

Поміщики Запорізького краю

Склад поміщиків Запорізького краю був строкатим. Землю у краї отримували офіцери російських полків і правителі краю. Г. Потьомкін отримав 60 тис. десятин, генерал-поручик М. Кам ' янский 30 тис., 15 тис. М. Кутузов., 55 тис. В. Попов. Землю також отримувала українська та запорозька старшина також приймали участь у поділі земель.

Ногайці

Одними з найдавніших мешканців регіону були ногайці. У 1770 р. ногайці Північного Приазов ' я перейшли до російського підданства і були переселені на Кубань. У першій половині ХІХ ст. ногайці були найчисленнішим населенням Мелітопольського повіту. На початку 40-х років їх кількість досягала 30 тис. Керівну роль відігравали мурзи. Ногайці вели напівкочовий спосіб життя. Основа господарства тваринництво, займалися і землеробством (просо, ячмінь, гречка). Спроби оселити ногайців були невдалі. У 1821 р. навіть було збудовано місто Ногайськ (тепер Приморськ). Але поступово відносини ногайців з урядом загострилися. Особливо це відчувалося у роки Кримської війни. У 1860 р. ногайці почали масово переселятися до Туреччини.

Іноземні колоністи

У кінці XVIII ст. початок німецької та менонітської колонізації у Запорізькому краї, розмах на початку ХІХ ст. Менонітам було виділено для поселення землі на Хортиці, виділено 120 тис. десятин на р. Молочній де створено окремий округ. У середині 30-х років в Олександрівському повіті додатково виділено для менонітів 9,5 тис. десятин землі. На середину 50-х років ХІХ ст. кількість менонітів досягає більше 15 тис.

З 1805 до Запорізького краю почали переселятися німці . Їм відвели землі на правому березі р. Молочної. Виникає Бердянський колоністський округ. Кількість німецьких поселенців сягнула 14 тис.

У 40-х роках уряд повертається до ідеї створення єврейських землеробських колоній. У 1846 – 1855 почалося переселення євреїв до регіону з Білорусії. В Олександрівському повіті було створено 10 єврейських колоній. Переселенцям надавалося 30 десятин, грошова допомога, на 10 років вони звільнялися від податків. Однак зразковими землеробськими колоніями єврейські поселення так і не стали.

Населення Запорізького краю другої половини ХІХ ст.

У другій половині ХІХ ст. підвищився попит на хліб. Але землевласники Запорізького краю своїми силами могли обробити лише десяту частину залучених до землеробства земель. Решта оброблялася прийшлими робітниками, але у врожайні роки 30% хліба не встигали збирати. До того ж 5/6 земель залишались нерозораними (у тому числі і у державних селах). Було потрібно організувати до краю переселення селянства (у інших же регіонах було перенаселення), але довгий час це було важко через велику кількість заборон, інструкцій. Після реформи 1861 р. ситуація змінилася.

Уряд розпочав офіційне переселення селян (переважно до Таврійської губернії). Розробляється низка указів регламентуючих переселення, про це клопочуться і поміщики. Відтепер для переселення достатньо було мати дозвіл губернської влади. Переселенці на 10 років звільнялися від податків та зборів, на деякий час від рекрутських наборів, отримували допомогу 55 крб. Переселення було масовим чим уряд був дещо наляканий (на поч. 60-х 16,5 до Бердянського повіту, 11 тис. до Мелітопольського). Але офіційні переселенці лише третина, інші переселялися самовільно. Усього у ІІ половині ХІХ ст. за офіційними відомостями до Олександрівського повіту переселилося 11 тис., Мелітопольського 29 тис., Бердянського 18,5 тис.

За переписом 1897 р. у Катеринославській губернії 45 етнічних груп – українці 70%, у Таврійській трохи менше; росіян 17% У 1861-1863 переселяються болгари (на кінець 70-х у краї 30 колоній), після польського повстання уряд переселяв поляків з Правобережжя, з кінця 60-х чехи (Чехоград у Мелітопольському повіті). З 70-х років через введення військової повинності, чутки про русифікацію меноніти почали переселятися до США та Канади (переселення зупинив закон закріпляючий традиційний устрій колоній).

3. Азовське козаче військо.

Задунайська Січ

Після зруйнування Запорізької Січі частина козаків переселилася за Дунай у турецькі володіння і заснувала там Задунайську Січ. Вона уособлювала козацьку традицію і приваблювала втікачів з Росії від кріпосницького гніту та адміністративних утисків. На початку 20-х років ХІХ ст. Росія почала готуватися до війни з Туреччиною. Військові дії мали розгорнутися на Дунаї. Це привернуло увагу російської адміністрації до задунайської проблеми. Почалися спроби повернути задунайців до Росії.

У разі повернення їм обіцяли пільги у володінні землею, сплаті податків, занятті торгівлею, наданні будівельних матеріалів, колишнім кріпакам гарантувалася воля. У той же час у задунайців були власні проблеми: турецький уряд був занепокоєний знаходженням козаків на прикордонній території і їх спілкуванням з російськими представниками, тому уряд посилював контроль над задунайцями, вимагав участі у військових походах проти невдоволеного ситуацією православного населення імперії. Це загострило ситуацію на Січі.

Населення тогочасної Задунайської Січі можна поділити на:1)старих козаків, що підтримували запорозькі традиції; 2)колишніх селян – втікачів з кріпацької неволі. Вони складали так зване “молоде козацтво”, яке більш опікувалось господарським добробутом, а не дотриманням суворих козацьких звичаїв. Вони, разом з заможними козаками(дуками, срібляниками), схилялися до переходу до Російської імперії.

У 1827 р. кошовим був обраний Й. Гладкий. З початком російсько-турецької війни у 1828 р. на виконання султанського наказу про з'єднання з турецьким військом він відправив для цього до Сілістрії 2000 козаків, відібравши до загону найзавзятіших ворогів Росії. Повернувшись на Січ він провів серед іншої частини війська раду яка прийняла рішення про повернення під владу Росії. 9 травня 1828 прибічники Гладкого на 61 човні відправилися до російських караулів на Дунаї. Під час російсько-турецької війни вони вдало воювали у складі російських військ, багато з них отримали російські нагороди. Й. Гладкий став отаманом окремого Запорізького війська створеного з задунайців.

Й. Гладкий

Й. Гладкий народився в селі Мельниках на Полтавщині. Батько, сільський голова, мав добре господарство. Після його смерті Гладкий отримав землю, але не зміг на ній вміло господарювати. Тому кинув сім'ю і пішов на заробітки до Південної України, а звідти відправився до Задунайської Січі. Записався до Платнірівського куреня під прізвищем Бондар. Прийняв участь у військовому поході турецької армії на Балкани. Після повернення був обраний курінним отаманом у своєму курені, а 1 січня 1827 року за підтримки “молодих козаків” став кошовим. Це стало результатом внутрішніх змін на Січі де більшість козаків бажали не козакувати, а займатися господарством.

Він активізував переговори з російською владою про перехід під владу Росії, почав шукати серед козаків прихильників Росії. У результаті він зміг провести перехід козаків, але ціною цього стали життя тисяч козаків, що загинули на каторзі та під час зруйнування Січі. Й. Гладкий відчував за собою вину та не любив згадувати про це. Певною спокутою для отамана стало впорядкування Азовського козацького війська, збереження його як окремої військової одиниці, піклування про зростання його добробуту. За це він заслужив на повагу козаків. Навіть після відставки до нього зверталися з скаргами та за порадами. Помер він 5 липня 1866. Був похований у Олександрівську.

Створення Азовського козачого війська

Після завершення російсько-турецької війни встало питання про поселення задунайців. Землі на Кубані не сподобалися козакам. У результаті вдалося знайти вільні землі біля Бердянська в Олександрівському повіті. У 1831 р. козаків поселили на цих землях.

27 травня 1832 р. задунайці були об'єднані у Азовське козацьке військо. Імператорським указом затверджувалося надання козакам 43141 десятин землі біля Бердянська. До війська приєднувалось 238 міщан Петровського посаду. Війську надавалась грошова допомога для будівництва церкви, воно звільнялося від земських повинностей. На початок 1837 р. у війську налічувалося 5771 чоловік. Вони жили у містечку Микольському, 4 станицях та на хуторах.

Господарство Азовського козачого війська

Отримана земля належала війську. Козаки отримували її у користування(наділ 15 десятин). Частина землі віддавалася в оренду – тимчасове користування(через аукціон), що давало значний прибуток. Цей процес відбувався під контролем військової канцелярії.

Основне господарське заняття хліборобство. Вирощували пшеницю, жито, овес, просо та гречку. Скотарство переважно для внутрішніх потреб(вирощувалась велика рогата худоба). Значного розвитку набули промисли(особливо рибальство, рибопереробні заводи) та торгівля. Було поширене цегельне, інструментальне виробництво, млинарство, горілчаний і винний промисли.

Наказом 14 лютого 1836 р. козакам дозволено торгувати. Створене “Торгове товариство азовських козаків”. Вступаючи до нього козак звільнявся від військової служби. Для вступу козак повинен був мати капітал 1500 крб., рекомендацію станичної громади, згода товариства прийняти його до своїх рядів. На момент ліквідації війська торгове товариство мало капітал понад 92 тис. крб.

Військова служба Азовського козачого війська

З поселенням козаків біля Бердянська встало питання про військову службу війська бо значна частина козаків віддавала перевагу саме військовій службі. Згідно з наказом 1837 р. з азовських козаків сформували 10 команд для патрулювання східного узбережжя Чорного моря від турецьких контрабандистів. Команди об'єднувалися у сотні. Для команд побудовані спеціальні човни озброєні двома фальконетами.

Під час Кримської війни команди зараховані до Новоросійського гарнізону, інші були мобілізовані і на них була покладена оборона Азовського узбережжя. За участь у Кримській війні військо нагороджено Георгіївським прапором, багато козаків також нагороджені. Після війни козаки продовжували охороняти чорноморське узбережжя. Але знаходження козаків на півдні стало небажаним для уряду. Він не бажав поширення козацьких традицій.

4. Запорізький край у роки Кримської війни.

Початок Кримської війни. Бойові дії на території Запорізького краю

20 жовтня 1853 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. Росія сподівалася укріпитися на Балканах та, при можливості, заволодіти чорноморськими протоками. На перших порах Росія перемагала, але характер війни змінився і на боці Туреччини виступили європейські держави (Англія, Франція). 2 вересня 1854 р. союзники висадилися у Криму і ,через деякий час, розпочали облогу Севастополя. У планах коаліції була також висадка на узбережжі Азовського моря з метою повної ізоляції Криму, тобто територія нашого краю мала стати театром воєнних дій.

У травні 1855 р. англо-французька ескадра увійшла до Азовського моря. 25 червня відбулося перше, а 5 липня друге бомбардування Бердянська. Місто було зруйноване, але спроби десанту були відбиті азовськими козаками. Протягом липня союзний флот з десантом намагався прорватися у Сиваш до Чонгарської переправи. Але запеклі бої і поразка десанту під Арбатом та Генічеськом позбавили командирів ескадри надії на виконання завдання. До того ж завершилася облога Севастополя і союзники покинули Азовське море. З зайняттям Севастополя війна не завершилася і тому союзники прийняли рішення про наступ углиб південного краю. Розпочалася підготовка до весняної компанії, але вже 13 лютого 1856 року у Парижі розпочався мирний конгрес, який завершився ганебним для Росії мирним договором.

Запорізький край у роки Кримської війни. Ставлення до війни населення краю.

Із висадкою союзників у Криму, на півдні України було проголошено військовий стан: обмежувалося право пересування, цивільна влада втратила можливість самостійно вирішувати будь-яке питання, військові перебрали усю повноту виконавчої та судової влади. Через регіон постійно йшли військові транспорти, звичайними стали конфіскації хліба та худоби. На прифронтове населення накладалися додаткові повинності: у 1856 р. тільки у Таврійській губернії для військових потреб було мобілізовано майже 150 тис. підвід з поміщицьких та селянських господарств. Господарства розорювалися. Важким тягарем були військові постої. Сюди додавались заготівля провіанту та фуражу, ремонтування мостів і утримування переправ. Кожен повіт мав готувати спеціальний похідний обоз (збиралися вози, воли); господарки мобілізовувались для випічки сухарів. Обтяжливою була рекрутська повинність ( замість 7 чоловік з 1000 у краї під час війни брали 70 ).

Строкате за соціальним та національним складом населення Запорізького краю по різному ставилося до подій Кримської війни. Поміщики спочатку зустріли війну з зовнішнім патріотичним піднесенням, але вони у цей час вважали, що вона швидко скінчиться перемогою Росії. Але коли війна почала потребувати все більше людей, хліба і т. д. поміщики почали висловлювати невдоволення та неохоче розставалися з своїм добром. Поява союзного флоту у Азовському морі викликала паніку серед дворянства, почалися чутки про можливу евакуацію. Для селян війна ототожнювалася з додатковими податками та повинностями. Але, разом з тим, війна пробудила серед селян надію на звільнення від кріпацтва. Німецькі колоністи співчували англійцям та французам і проголошували, що допомагають не росіянам, а імператорові ( у подяку той мав у майбутньому створити окрему провінцію з німецьких колоній з своїми законами, чиновниками).

Наслідки Кримської війни для Запорізького краю

Кримська війна важким тягарем лягла на населення Запорізького краю. Численні рекрутські набори знекровлювали господарства. Вже наприкінці 1855 р. у повітах краю почала відчуватися нестача хліба. З'явилася цинга та інші хвороби, нерідкою була голодна смерть. Катастрофічно зменшилося населення( на 1856 р., порівняно з 1854 р., у Олександрівському повіті населення зменшилося на 30 тис., з них понад 20 тис. було забрано у рекрути). Завмерла торгівля.

Наслідком війни стало загострення стосунків з татарським населенням: татар почали підозрювати у співчутті туркам. Розпочалися утиски і багато татар залишило Крим: частина втекла до Туреччини, а інші до Херсонської губернії та на Азовське узбережжя. Військові команди виловлювали татар і піддавали їх тортурам. Утисків зазнали і мешканці м. Ногайська, не зважаючи на те, що вони допомагали російській армії.

5. Боротьба селян Запорізького краю за волю наприкінці XVIII – ХІХ ст.

В останній чверті XVIII ст. Запорізький край продовжував запорозьку традицію “видачі втікачів з півдня немає”, що було викликано необхідністю заселення краю. Було проголошено, що втікачі які опинилися на запорозьких землях до зруйнування Січі не підлягають поверненню до своїх господарів.

У 1779 р. втікачам, що опинилися у Туреччині та Польщі, дозволялося повернутися та поселитися на Півдні. Це використали козаки та селяни з Гетьманщини, що на короткий час переходили кордон, а потім поверталися. 27 квітня 1780 р. термін дії цього указу був подовжений. Він був поширений на втікачів з війська та військових поселень. Скарги поміщиків були залишені без відповіді через потребу заселення краю.

Чутки про відновлення Січі, які особливо поширилися з утворенням Чорноморського козацького війська, знову викликали численні втечі. У 1793 р. поміщики Київщини склали петицію до Катерини ІІ з вимогою заборонити селянські переходи на південь. Вони наголошували, що стара запорозька традиція зробила селян непримиренними і вони починають тікати відкрито, цілими селищами. Такі заяви стурбували уряд, до того ж поміщики південного краю почали вимагати заборони переходу селян з місця на місце. Як наслідок, у грудні 1796 р. з'явився наказ про заборону переходу з місця на місце у південному краї. Але цей указ селянами ігнорувався і численні втечі тривали. Традиція, що видачі з півдня немає, через що Запорозький край ототожнювався з волею та свободою, зберігалася протягом усього ХІХ ст.

Отримавши землі на півдні поміщики спочатку надавали селянам пільги у користуванні землею, гарантували можливість переходу на інше місце, запевняли, що не допустять панщини. Коли у 1796 р. були заборонені переходи на півдні поміщики забули про свої обіцянки і почали запроваджувати панщину ( кожен третій, другий тиждень, у 50-ті роки 4 дні на тиждень). Усе це викликало протидію з боку селян.

Селяни починають втікати. З 1795 по 1811 р. з поміщицьких селищ Олександрівського повіту втекло 802 чоловіки ( тікали з кожного села) до інших господарів, Чорноморського війська, гайдамацьких загонів. Селяни починають створювати гайдамацькі загони, що нападали на поміщиків, службовців, державні вантажі, купецькі валки.

Найвищою формою боротьби селян Запорізького краю за волю став так званий похід у Таврію за волею. Під час Кримської війни серед селян починають поширюватися чутки про волю, яку дасть царевич Костянтин усім, хто прийде до нього до Перекопу. Весною 1856 р., вже по закінченні Кримської війни, селяни Катеринославської та Херсонської губерній почали зніматися з місць і подаватися у Таврію. Рух охопив усі українські та частину центральних російських губерній. Проти селян, що у більшості йшли через Запорізький край, були кинуті війська. Цей похід засвідчив готовність селян добиватися волі і це при тому, що майже 80 % селян краю належали до державних селян. Козацька традиція Запорізького краю продовжувала залишатися значним фактором внутрішнього життя регіону.

6. Селянська реформа 1861р. на Запоріжжі.

Наслідки Кримської війни, селянські рухи примусили владу та поміщиків думати про долю кріпосного населення. Прогресивні поміщики вважали необхідним ліквідувати кріпосне право, але більшість поміщиків бажала посилення влади над селянами. Зрозумівши бажання влади провести реформи катеринославські поміщики запропонували у 1857 р. обмежитися перейменуванням селян на залежних, надати право купувати та продавати нерухоме майно, представництво у суді по своїм питанням.

5 квітня згідно з імператорським указом відкритий Катеринославський губернський комітет , у Таврійській губернії 10 травня 1858 р., вони мали розробити власні пропозиції з скасування кріпацтва. У краї почала також діяти група прибічників повного його скасування, вона активно впливала на складання підготовлених документів Але більшість поміщиків сподівалася, що розробка документів займе довгі роки. Саме тому публікація маніфесту 19 лютого 1861 р. справила величезний психологічний вплив.

Поземельний устрій селян краю визначався місцевим положенням. Губернії були включені до степової смуги, згідно з цим визначалися і розміри наділів. Селяни не могли вимагати більшого наділу (Олександрівський 4-4,5 десятин, Бердянський 5, Мелітопольський 6,5).

Реалізація реформи відбувалася кілька етапів:

•  створення інституту мирових посередників – повинні були полюбовно вирішувати суперечки між поміщиками та селянами керуючись виключно законом, обиралися дворянськими зборами, затверджував міністр.

•  З вибором посередників розпочалося укладання уставних грамот – визначали розміри відведеної селянам землі та обсяги повинностей. Склали їх досить швидко – на кінець 1862 р. у Олександрівському повіті з 208 укладено 203.

•  Створювались волосні правління – органи селянського самоврядування, мали займатися контролюванням збору податків, виконання робіт встановлених уставними грамотами.

Головний наслідок реформи – скасування кріпацтва, разом з тим відбулося обезземелення селянства (у Катеринославській губернії у селян було 386 тис. десятин, стало 255 тис., на 33% менше). Останнє викликано тим, що більшість селян забажала отримати лише дарчий наділ 1-1,5 десятини. Він надавався без обов'язкових платежів, сплачували лише 2 крб. казенних податків з душі, зберігалася особиста свобода. Справа у тому, що податки та роботи за вищий наділ значно перевищували його цінність і селяни це розуміли.


Яндекс.Метрика  
Шановні відвідувачі і користувачі сайту,
ми будемо вдячні, якщо Ви не забудете зробити посилання на нашу адресу www.meria.zp.ua
при використанні матеріалів сайту.

© 2007
Разработка сайта Smart Internet